300 років тому 3 грудня (22 листопада за старим стилем) народився мислитель, який так тікав від світу, що своїми поглядами випередив його на декілька століть.
Мандрівний філософ, просвітник та гуманіст Григорій Сковорода вперше побачив світ у містечку Чорнухи Лубенського полку (нині Полтавська область) у сім’ї малоземельного козака Сави та його дружини Пелагії.
Ще змалку хлопець виявляв неабиякі здібності, тому батько відвіз його на навчання у Києво-Могилянську академію. Там він проявив потяг до поезії, музики, співу, малювання та театрального мистецтва.
В академії Сковорода отримав знання з поезії і практичні навички у віршуванні, вивчав грецьку, давньоєврейську та латинську мови, саме тут він зацікавився філософією. Але згодом він змушений був залишити академію і поїхати до Петербурга, бо був зарахований співаком придворної хорової капели. Як тільки випала нагода, Сковорода у складі «Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору» прямує до Європи (Угорщини, Словаччини, Австрії). Своє перебування там використовував для навчання, намагався знайомитися з людьми, які були славні вченістю й знаннями.
Після повернення в Україну Григорій Савич почав викладати поетику в Переяславській колегії. Маючи обширні і значно більші знання, ніж давали тогочасні навчальні заклади, Сковорода написав курс поетики по-новому. Це не сподобалося переяславському єпископу, і внаслідок подальшого конфлікту, Сковорода змушений був покинути Переяславську колегію.
Григорій Савич знову повернувся в Києво-Могилянську академію й почав учитися в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив, бо його як найкращого студента академії взяли домашнім учителем для сина багатого поміщика в село Ковраї на Переяславщині.
Роки проведені в Ковраях, були чи не найкращими в житті філософа. Тут він глибоко проник у думи й сподівання та почав займатися поезією, і саме тут Сковорода написав більшу частину збірки “Сад божественних пісень”.
Після Ковраїв філософ подався на Слобожанщину, де протягом десяти років був викладачем поетики, етики, синтаксими та грецької мови у Харківському колегіумі. Саме тут він і познайомився з Михайлом Ковалинським, який став його другом на все життя.
До харківського періоду належать знамениті “Байки харківські”. Тут він привернув до себе увагу простим та скромним життям: одягався пристойно, але просто, харчувався лише один раз на день без риби та м’яса, спав не більше чотирьох годин, завжди був рухливим та бадьорим, “мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів”.
Григорій Савич категорично відмовився приймати чернечий стан, а на всі умовляння дуже різко відповідав: “Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м’яко і будьте ченцями!”
Під час праці в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини через конфлікти з представниками влади і тодішніми освітніми управлінцями. Зрештою, Сковороду таки звільнили з колегіуму, і це було його останнім офіційним місцем роботи.
Відтоді останні 25 років свого життя він був мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов’я, Воронежчина, Курщина, Орлровщина були місцями перебування “мандрівного університету” України, де він жив, навчав та творив. Саме на цей період життя припадає розквіт його творчості.
Останній рік свого життя Григорій Сковорода перебував у Іванівці. Помер на світанку в неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року в селі Іванівка (зараз Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю заповів, щоб його похоронили біля гаю і зробили на могилі напис “Світ ловив мене, та не спіймав”.
